Харковом і взяти на себе ролю автономного правительства України – на взірець того, що було сформовано для Закавказу. Натяк, що українці можуть, минаючи їх, утворити якийсь автономний орган, очевидно, занепокоїв управителів, і від них пішли деякі прикрі словця – погрози на адресу Ц[ентральної] ради, що не могли не затривожити нас, з огляду, що в руках сих людей, будь-що-будь, була київська залога, міліція, прокуратура і всяка інша штука, а ми сиділи як голий при дорозі з поручиком Михновським і генералом Нужджевським.

Руководители Исполкома «висловили побажання, щоб президія Ц[ентральної] ради вияснила в міськім комітеті дійсне положення і положила кінець кривотолкам». Говоря современным языком, руководителей Центральной Рады вызвали на ковёр.

Але ся форма – свого роду повістка явитись на допрос – відчитатись і виправдатись перед місцевими хазяями – в ній в тодішніх відносинах було чимало образливого, провокуючого, що трудно було перебороти. Голова зборів Страдомський – дуже обережний чоловік, що відчував наростання українського руху і в повній мірі хотів з ним рахуватись, – старався скільки можна ослабити обопільну [нехіть?]. Але коли він, відкриваючи збори, поясняв, що се зібрання має завданням вияснити і заспокоїти київське громадянство, стривожене чутками, що серед українців єсть замір проголосити автономію, а може, й самостійність України, – сей момент виклику на перехресний допит все-таки стирчав в сім інциденті настільки сильно, що я, першим відповідаючи на се питання, несвідомо з оборони перейшов в наступ{196}.

Те же вступительные слова Страдомского зафиксировал корреспондент «Киевлянина», освещавший заседание:

Открывший заседание Н. Ф. Страдомский, указавший, что заседание созвано с целью выяснить циркулировавшие в последнее время слухи о том, будто в среде украинцев существует течение выделить украинскую республику, а может быть даже и самостоятельную Украину. Эти слухи не могли не волновать отдельных членов и исполнительный комитет в целом, так как большинством эти слухи считались опасными для нынешнего положения вещей. Решено было поэтому пригласить руководителей «Центральной Рады» для того, чтобы получить от них разъяснения по всем волнующим общество вопросам{197}.

Грушевский рассказывал:

Я сказав, що ми прийшли не тільки на те, аби виявити неправдивість тих чуток, які пішли про нас, але вияснити і більш принципіальні відносини між українським і київським центром: з ким ми маємо діло – чи з союзниками в справі визволення, чи з ворогами, спадкоємцями старого обрусенія? Відома річ, як Київ протягом віків зросійщився і відірвався від землі, став островом серед неї. Останні події ілюструють сю відірваність його. По інформацію про наміри і діяльність українських організацій, що виявляють бажання і наміри українського народу, революційні провідники міста звертаються не до Ц[ентральної] ради, не до авторитетних українських діячів, не до відновленої української преси, а до якихось своїх власних загадкових джерел. І на підставі сих відомостей в Раді робочих і солдатських депутатів пролунала погроза розгону українського національного з’їзду. Певно, справді щось подібне вважається можливим – полагоджування відносин багнетами. Я нагадав старе прислів’я [высказывание Талейрана{198}. – С. М.], що багнетами все можна зробити, тільки сидіти на них, себто уставляти які тривкі відносини неможливо. Перше, ніж вияснити що-небудь з свого боку, ми хотіли б почути з боку київських організацій відповідь на основне питання – чи признають вони права українського народу на своє національне будівництво, чи признають право народу на своїй землі будувати своє життя – забезпечувати права національних меншостей?

Такого обернення справи не сподівались, і Незлобін, і представник київської залоги якийсь капітан Карум, що особливо різко виступав проти нас, домагались відповіді на поставлені Страдомським питання{199}.

Согласно газетному репортажу:

Капитан Карум. Позвольте мне задать один вопрос: обсуждался ли в украинских кругах вопрос о выделении украинской республики или не обсуждался? Если такого вопроса не было, то мы его и обсуждать здесь не будем.

На этот вопрос со стороны руководителей «Украинской Рады» дается категорический ответ, что в такой форме вопрос в «Украинской Раде» не подымался{200}.

Последовал обмен мнениями в достаточно напряженной атмосфере. Незлобин заявил: «[Н]а одном собрании социалистических партий было сообщено, что среди украинцев существует три политических течения [как не вспомнить здесь классическое: “Де два українці, там три гетьмани!”. – С. М.], и одно из этих течений имеет тенденцию, чтобы украинский съезд объявил себя учредительным собранием. Я в этом собрании указал, что объявление украинского учредительного собрания чрезвычайно вредно и для дела свободы, и для войны». Представители «единонеделимческой» точки зрения в один голос заявляли, что нельзя решать никакие вопросы такого рода до (всероссийского) Учредительного собрания.

Беспокойство иного рода высказал Карум. Из газетного репортажа: «Мы боимся вот чего, что когда мы будем находиться на фронте для защиты родины и свободы, нам не всадят нож в спину»{201}. Запомнился этот момент, в несколько иной фразировке, и Грушевскому: «Карум, остерігаючи українців від яких-небудь кроків, які могли б занепокоїти і подражнити армію <…> пустив крилату фразу, яка потім надовго зависла над київськими і взагалі українськими відносинами – про те, щоб українці не схотіли “всадити ножа в спину армії, що боронить Україну від німців”»{202}. Эту же свою «крылатую» фразу вспоминал и сам Карум:

Они [руководители Центральной Рады. – С. М.] явились. Сели за отдельный стол.

После краткого вступительного слова Страдомского, сказавшего о цели заседания, слово взял Грушевский, украинский “батько“.

Сначала он с важным видом зачитал постановление Центральной Рады о том, что делегации[,] ввиду незнания нами украинского языка, разрешается говорить по-русски.

Затем он же зачитал Универсал (русский текст) <…>

Универсал (I‑й) был принят 10 (23) июня; Грушевский не мог его зачитать в апреле. Однако детали, которые приводит Карум, почти не оставляют сомнений, что речь здесь об этом самом заседании 4 (17) апреля, которое он ошибочно сместил по времени на два с лишним месяца вперед.

После этой декларации начались наши выступления. Большую речь сказал я.

<…> Много ненужного пафоса было в моей речи. <…> Я защищал революцию.

– Вы всаживаете нож в спину революции!

Но, конечно, моя речь была голосом вопиющего в пустыне.

Членам Центральной Рады, сельским учителям и сельским священникам, стоящим за их спиной, судьба России была глубоко безразлична. Они рвались к власти. Они понимали, что надо пользоваться слабостью России, что после окончания войны будет гораздо труднее отхватить ее себе, и продолжали свое дело{203}.

По результатам дискуссии