– Інженером, – тихо, але не роздумуючи відповів Дік, – мріяв ще коли мама була жива.

– Ось бачиш ми з тобою дуже схожі, – здивовано сказав чоловік, – я зостався один в цьому світі, маю тільки хорошу роботу інженера на заводі.

– Так ви інженер? – захопливо перепитав хлопчик, забувши і про свій страх, і про недовіру, і людську користь.

– Так, – посміхнувся Олексій, – хочеш побувати в мене на роботі?

– Хочу, – одразу відповів хлопчик, не встигши і придумати ніяких відмовок.

– Наш завод проводить екскурсії для школярів, – кинув задумливий погляд на Діка чоловік, – хтось з рідних є?

– Немає, – тихо відповів хлопчина.

– Соціальні служби шукають?! – наче запитав, а й наче ствердив Олексій.

– Шукають, – честно відповів Дік.

– Так що ж з тобою робити?

– Не знаю.

– Добре, завтра чекаю тебе тут! – сказав впевнено Олексій, – щось вирішемо. Далі все, як вчора: офіціант запакував декілька свіжих булок і пляшку молока. А Дік, вхопивши речі та їжу, мовив таке просте і таке щире "дякую". Олексій проводив хлопчину поглядом і на декілька хвилин залишився сидіти на місці. Він вже знав, що буде робити, а у першу чергу чоловік вирішив відвідати соціальні служби. Хоч і став вдівцем, але з його статками і високою посадою Олексія Петровича знали й поважали, тому проблем з усиновленням не мало бути взагалі.

Дізнавшись все, що треба, чоловік рушив додому, вперше за довгий час варити суп та смажити котлети. Якщо хлопчик погодиться, то вже завтра Олексій планував забрати його до себе в свою велику трьох кімнатну квартиру в центрі району. Так добре, коли в житті з'являється ціль, заради якої просто необхідно жити, вже час виходити на роботу, адже є заради кого працювати.

Дік летів до свого підвалу як на крилах, в його серці запалала надія. Він міцно тримав пакет з одягом, як найдорожчий скарб у світі.

– Пацюки, – промовив він вголос, – сьогодні у нас знову свято! Дік кинув в темний закуток цілу булку. Чи можлива десь ще в світі ось така дружба дитини з пацюками, навряд чи? Хлопчина стянув з себе малу куртку, драні штани та одягнув новий одяг. Перед цим гарненько вимивши руки з лицем під холодною водою. Які то були відчуття теплого і комфортного одягу.

В душі хлопчика піднялася хвиля величезної вдячності до Олексія. Дік відчував, що скоро його життя зміниться раз і назавжди, а вранці йшов до булочної як звичайний хлопчина, гарно і тепло вдягнений, з посмішкою на вустах. І побачивши, що Олексій на нього чекає, його очі засяяли щирою радістю, адже незважаючи на всі життєві труднощі, Дік зостався дитиною.

– Я радий, що ти прийшов Діку! – щиро мовив Олексій.

– Моє справжнє ім'я Микита, – відповів він, – якщо хочете, називайте мене так.

– Дякую за довіру, хлопче. Я не підведу, – дуже серйозно сказав чоловік, – підеш до мене жити?

– Піду, – не роздумуючи відповів хлопчик і всім серцем відчув, що це правильне рішення.

– В мене ніколи не було сина, – сказав відверто Олексій.

– А в мене батька, – не менш чесно мовив Дік.

– Ми знайшли один одного, – щиро промовив чоловік. Олексій міцно взяв за руку Діка, обіцяючи йому тим самим свій захист, підтримку і в майбутньому батьківську любов.

Через дванадцять років Олексій Петрович із задоволенням представляв свого сина Микиту Олексійовича колективу молочного цеху як починаючого інженера-конструктора. Його вже немолоді очі горіли величезною любов'ю і гордістю за свого маленького Діка. А Микита просто щиро посміхався і знав: мрії збуваються, якщо в житті з'являється чарівник, який їх допоможе здійснити.