уві сні, він не міг стримати розчулення. Як захистити родину, не поступившись власними інтересами? Як почуватися вільним і разом із тим прив’язаним до неї?

**

А дощ і не думав припинятися. Немає навіть сенсу намагатися заснути. Гектор надіслав одне повідомлення Клаудії, а друге — Елені, затим вимкнув телефон. Розбудив дітей, допоміг їм зібрати речі до ранців і напівсонних всадив у автівку. Небо залишалося чорним, як смола; попри світанок сонячним променям ніяк не вдавалося пробити важку ковдру загрозливих хмар. Дощ періщив без упину, дороги були порожні. Десь навпроти мосту Мільвіо він на мить зупинився, щоб глянути на рівень води в Тибрі.

Лише кілька тижнів тому, наприкінці серпня, він був вражений тим, наскільки пересохла річка. Тоді вони з Клаудією гуляли по мосту Сант-Анджело, він перегнувся через кам’яну стіну мосту, щоб подивитися на русло. Прямо посередині річки утворився острів, навіть очеретом поріс. «Красень Тибр» швидше нагадував дельту Нілу. Човни далі на північ практично опинилися на суші. Однак тепер вистачило кількох годин дощу, щоб річка перетворилась на бурхливий, загрозливий потік, готовий у будь-яку мить вирватися з берегів. Вода вже піднялася до самих верхівок мостових арок, і тепер дерев’яні стовбури, шматки пластику й брезенту та іншого сміття створювали затори у тому мізерному просторі, що залишався для течії. Йому навіть подумалося, чи не прорвало часом дамбу на Аньєне.

Як так може бути, що й досі ніхто не забив тривогу? Жодного поліцейського патруля, ні місцевої міліції, ні солдатів, ні мішків із піском, — нічого! Здавалося, місто цілком кинули напризволяще. Гектор звернув на проспект Франції і взяв напрямок на північ.

10

Кількість дощу, що випала за лічені години, просто вражала. Пейзаж навколо змінився до невпізнання, ніби сірим мулом покрило все довкола. Елена дивилася на схили через шибку великого вікна, тримаючи в руках кухлик чаю, а кішка тим часом умостилася біля її ніг.

— Видно, зрозуміла, що ти потребуєш утішання, — сказала Ада.

— І хоч трішки мужності.

— Ну, цього тобі якраз ніколи не бракувало; просто зараз страждання дещо затьмарило тобі розум. Однак із ким би такого не сталося на твоєму місці? Кожний новий біль долучається до накопичених раніше, діючи багаторазово і прицільно. Так само і з нашим тілом.

— Оця страшна злива... вона теж є часткою грози космічного масштабу?

— Не думаю, зірки тут ні до чого. Єдині, хто несе відповідальність, — ми самі.

— Наступні покоління нас проклянуть.

— Якщо зможуть пережити катастрофу.

**

Елена подумала про Сюзанну; останнім часом вони з нею часто обговорювали ці питання: забруднення довкілля, перенаселення планети, несправедливість, що охопила людство, і те, як тріщина все поглиблюється і розходиться навсібіч. Її донька прокидалася до світу, із вразливістю свого віку, але й із новими засобами розуміння реальності, що не дозволяли їй і надалі жити у дитячих ілюзіях. Вона стежила за соціальними мережами, читала блоги, розмірковувала над багатьма темами. На думку Елени, у дівчинки сформувався власний, доволі оригінальний і точний погляд на події. Погляд настільки суворий, що не шкодував і матір. Елена увімкнула мобільний. Прочитала повідомлення від Гектора: «Ми в машині, їдемо до тебе. Тут всесвітній потоп, скоро Рим зникне під водою».

— Адо, мені треба йти, — сказала вона, підводячись. — Гектор з дітьми їдуть сюди, мені треба закупити продуктів і спробувати добратися додому, перш ніж для цього доведеться шукати човен. Залишаймося на зв’язку... мені тут спало на думку: чи не краще тобі поїхати зі мною? Звісно, прихопивши з собою Евеліну.

— Дякую, золотко, але я краще залишуся тут, у моєму надійному гніздечку. Якщо виникне потреба, я тобі зателефоную. Прошу тебе, насамперед поважай себе, ніколи не забувай, хто ти. Спробуй порозумітися зі своїм чоловіком, вам обом це потрібно.

Був якийсь безумовний інстинкт, щось первісне і некероване у жіночій поведінці, що примушувала їх ставити родину в центр власного життя. Вистачило однієї смс-ки від Гектора, щоб вона негайно перейшла у режим «гостинність — готовність прислужувати». Чи вдасться їй коли-небудь звільнитися від цього ярма? Чи принаймні розділити його тягар із супутником життя? Багато чоловіків це роблять охоче, але — не її. Від цієї думки Елені стало сумно, ніби в такому стані речей була і її вина. Можливо, вона недостатньо вимагала; можливо, занадто багато уваги приділяла дітям... до того ж, ота її тенденція все переосмислювати, завжди чекати пояснень, виправдань. Невже немає простішого способу подорожувати життям?!

**

Через слабку видимість Елена їхала повільно. Зупинилася на майданчику перед супермаркетом, що вже встиг перетворитися на озеро. Все запитувала себе, чому це й досі ніхто не забив тривогу. Побігла до входу в супермаркет, але тих двадцяти метрів вистачило, щоб вона промокла до нитки. «Я так собі тут бронхіт зароблю», — подумала Елена, коли студінь від холодильників торкнулася її огорнутого мокрим одягом тіла, і вхопила візок для продуктів. У супермаркеті було повно народу: не їй одній спало на думку зробити запаси, багато полиць вже наполовину спорожніли. Вона згадала, що колись читала, ніби у разі тимчасової відсутності електроенергії продуктових запасів Парижа вистачило б на три доби. Лише три доби — і мільйони містян залишились би без їжі. Який абсурд! Накидала до візка всього потроху: пасти, томатного соку, консервів. Але не переборщила: тим, хто прийде за нею, теж щось залишиться. Намагалася збагнути: що могло їм ще знадобитися, коли б вони з якоїсь причини залишились би ізольованими. Марно, страх не дозволяв мислити тверезо. Вона ніколи не вміла раціонально робити закупи, завжди щось забувала.

Якраз у ту мить, коли вона дійшла до каси, вибило струм, і супермаркет поринув у темряву. Настала мить непевності, касирка сказала спокійним голосом, що такого ще ніколи не траплялося і що через хвилину енергопостачання відновлять.

Однак вистачило п’яти хвилин, щоб почалася паніка. На касах утворилися довжелезні черги. В Елени з собою було мало готівки, а тому вона захвилювалась, як заплатити. Вийшов збентежений директор супермаркету.

— Іще хвилинку терпіння, — оголосив, — ми намагаємося запустити генератор.

Ніхто не повірив. Люди почали обурюватись, обстановка напружувалась. Автоматичні двері входу до супермаркету через брак струму заблокувалися; надворі чекала юрба промоклих під дощем людей, які лупцювали по скляних дверях, щоб їх впустили. Елена збагнула, що треба якомога швидше забиратися звідси. Минуло ще кілька хвилин, і якийсь чоловік силою розсунув стулки, від чого двері розчинились. Елена скористалася тим гармидером, щоб вискочити з супермаркету зі своїм візком. Під зливою кинулася до машини,