Григорий явился домой поздно и не в духе. Это сразу было видно, потому, как в добром расположении духа он шутил, пел песни, а тут снует по комнате, как зверь.

За окном рисовался закат. Виталий стал одеваться, причем очень тщательно, что делал он не часто.

– Куда это ты собираешься?

– На свиданье.

– На какое еще свиданье?

– Обыкновенное свидание с красивой девушкой.

– Какой девушкой?

– Галей.

– Какой Галей? – вскрикнул Григорий.

– С той, с которой мы в театр ходили.

– Но я тебе сказал, что бы ты только в театр сходил. – Григорий вскипел и с грозным видом приблизился к Виталию, однако, тот тоже был не робкого десятка, к тому же постоянно ходил в спортзал.

– Слушай, Гриша, в данном случае не мы выбираем, а нас выбирают. Девушка сказала, приходи, и я иду. Я ж не могу заставить девушку страдать. Сам же говорил.

– Но что ты сделал такого, что она так переменилась.

– Ничего я ей не делал.

– Ты сказал, что я пошел к другой женщине.

– Ничего я ей не говорил, можешь ее спросить. – Спокойно ответил Гриша.

– Она не хочет со мной разговаривать. Бросает трубку.

– Это твои проблемы.

– Но я должен с ней поговорить. – Виталий очень нервничал, ибо Галя ему очень нравилась, итерять её из-за нелепого случая не хотелось.

– В следующий раз. Иди сегодня к Зое.

– Не хочу.

– Почему?

– Не знаю. Разонравилась она мне. Понимаешь, она не умеет даже вязать. А я ж как представлял свою жизнь семейную. Мы сидим у камина, у нас обязательно должен быть камин, я смотрю телевизор, к примеру, футбол. С пивом и рыбкой, а она сидит и вяжет теплые носки, или свитер. Так хорошо и уютно в доме. А она оказывается, не умеет вязать. Зачем мне такая супруга. Сплошное разочарование.

– Сочувствую, но ничем не могу помочь.

– А может, ты не пойдешь к ней на свидание. Потом она тебя забудет, и вернется ко мне.

– Не могу.

– Почему?

– Потому что она нравится мне. Кстати, она ведь тоже, возможно, не умеет вязать.

– Умеет, она мне на день рождения шарфик связала.

– Рад это слышать. Еще один плюс ей, а мне причина, что бы не отказываться от нее.

– А я тебя не отпущу.

– Как это?

– Закрою двери, и не выпущу.

– А там девушка страдает.

– Ничего, пострадает и забудет.

– Нет, я этого не могу допустить. Отойди, я ж сказал, что здесь не мы решаем. Извини, но так карта легла. На вот тебе деньги и пойди, купи себе пивка, что бы успокоится. Я знаю, что у тебя это быстро пройдет. Ведь столько их у тебя было. И найдешь ты себе девушку, которая умеет вязать.

– Давай деньги на пивко. Кстати можешь вернуть мне и за билеты.

– Верну, но в следующий раз, Сам понимаешь, на свидание с пустыми карманами не ходят.

Та

є

мна зброя Сокола

– Знову цей дощ, чи то небо там прорвало, що воно льє і льє, – сказав незадоволено Форвард, поглядаючи наверх.

– Унылая пора – очей очарованье,– спробував пожартувати Захисник. – Той, хто сказав ці слова, мабуть, не мокнув під дощем, як ми з тобою, – закинув невідомо кому док Форвард. – Так, – погодився захисник.

– Якщо дотримуватись істини, то краще сказати – грипозна пора. Особливо це відноситься до мене: оце тільки промокну, чи навіть ноги промочу і вже схопив нежить, температура підскочила.

– То треба тоді ноги в гарячій воді з гірчицею парити.

– Пробував я, не допомагає. Дружинка і банки ставить, і розтирає спиртом, теж не допомагає. Роки вже не ті. Раніше мені було байдуже чи то дощ надворі чи то сніг, чи мороз, а зараз тільки починається якась катаклізма з природою, то мене починає викручувати, ніби на прасці.

– То може б вже закінчували виступи в великому спорті?– обережно порекомендував захисник.

– Рада душа в рай, та гріхи не пускають. Діти ж ростуть. Старший до школи з англійським ухилом ходить, а донька до музикальної школи ходить, на фортепіано учиться грати. Оце на днях здивувала мене їх зворушила. Заграла "Місячну сонату". Уявляєш собі їй вісім років, а вона вже не якісь там "Бугі-Вугі" грає, а Бетховена… Розчулився, ледве не заплакав. Може в неї талант, то як їй в навчанні відмовиш.

– Талант, чи не талант, а музикантам все одно не приходиться під дощем мокнути. Завжди криша над головою мається.

– Так криша у них з, бо інструмент дорогим, а хто нами дорожить.

– Чи то вже б сонечко виглянуло?– зуби у Захисника цокотіли – Чи то б м’ячика хто кинув, щоб побігав з ним та зігрівся.

– Не дочекаєшся ти, мабуть, того моменту, щоб мені м’яча видали.

– Чого ж це?– щиро здивувався Захисник.

– Тому що установка в мене від тренера така – грати без м’яча. – сказав Форвард, чим ще більше здивував молодого захисника. – А осі так – відволікаю на свій фланг головні сили супротивника, а мої товариші тим часом на іншому фланзі розвивають успіх.

– І як вам вдається?– не вгавав Захисник.

– Це наша таємниця.

– Ну чого ви зі мною так. Я з вами розмовляю з усією відвертістю, а ви від мене щось приховуйте, – молодий гравець навіть образився.

– Не можна розкривати карти противнику, бо він же потім нас буде бити на тою ж зброєю.

– Та я ж нікому не скажу. Чесне піонерське. Тьху, тепер же такого немає. Ну нехай буде чесне джентельменьське, чи яке там ще є.

– Ну хорошо розповім я тобі, тільки щоб нікому. – Форвард змовницьки озирнувся навкруги.

– Я вмію тримати язика за зубами, – запевнив Захисник.

– Ти знаєш як мене називають?

– Так " таємна зброя, "сокола".

– А знаєш, чому мене так називають?

– Ні. Звідки Я знаю.

– І то правд а – ззідки тобі знати, ти, мабуть, тоді ще під стіл пішки хо-див. То ж слухай. Було це давно, зараз навіть не пригадую скільки рок і пролетіло з тих пір, але в пам’яті постає та картина , ніби відбулась вона щойно. Отож грали ми з "Вимпелом". Зустріч була принципіальна для обох команд, нам потрібна була тільки перемога, а суперника влаштовувала ничія. Ми атакували впродовж всього матчу, але наші дії натикались на хорошо організований захист "Вимпела". Надія згасала, йшла остання хвилина, ми опустили руки і догравали останні секунди. Я підійшов по ближче до бокової лінії, щоб по свистку судді кинутись до роздягальні, під гарячий душ, бо погода була тоді паршива, було сиро , прохолодно , накрапував дощ. Отож стою і чекаю