— Ви, мабуть, мене не запам'ятали, ми зустрічалися з вами у Миколи Савуляка. Я приїздив до нього, ви ще тоді молодим хлопцем були, та Микола казав, що подаєте великі надії,[47] — и незнакомец усмехнулся. Эта его улыбка, напоминающая, скорее, оскал, позволила Богдану вспомнить, действительно, он видел его в гостях у Сауляка. Он даже фамилию хозяина тогда произносил с этим самым «в»: Савуляк, а еще у него тогда шрама не было, а вот улыбка, напоминающая волчий оскал была такая же, нет, теперь она стала еще страшнее.

— Так, згадав, пан Панас…[48]

— Просто, пан Панас, цього досить,[49] — перебил Богдана незнакомец, которого он видел очень давно, так давно, что сейчас и представить не мог, зачем ему понадобился.

— Богдане, сподіваюсь, можу вам довіряти, як другові Миколи Миколайовича?[50] — когда Богдан кивнул в ответ, тут же продолжил:

— Ви, пане Майстренко пам'ятаєте, як ми казали в той час: Україна понад усе![51] — сказал, и внимательно посмотрел на парня.

— Так, Україна понад усе! — мгновенно повторил эти сладкие его слуху слова Богдан.

— Бачу, що вам, Богдане, я можу довіряти. Так?[52]

— Звістно.[53]

— Ви знаєте, до якої організації належав покійний пан Микола?[54]

— Так, він мені відкрився.[55]

— Не будемо казати ці слова вголос, пане Богдане, ми з паном Савуляком побратими, так що в мене одне запитання: ви з нами, чи ні?[56]

— Україна понад усе! Я з вами, пане Панасе.[57]

Услышав последнюю фразу, его собеседник, принадлежавший к организации украинских националистов, ощерился улыбкой, напоминающей волчий оскал. Впрочем, это, наверное из-за шрама мне так кажется, ершил про себя Богдан. Он в свое время тесно сошелся с учителем Савуляком, понимал, к какой организации тот принадлежит, но правду про ОУН Николай Николаевич ему рассказал незадолго до совей смерти. Сказал он ему и пароль, по которому тот узнает посланца провода (руководства), как и указал ему место, где спрятал важные документы, которые надо будет передать сказавшему пароль человеку.

— Добре, пане Богдане, ви пам'ятає, як швидко біжить Дністер за його порогами?[58]

Богдан встрепенулся, это был пароль. Отзыв он выучил наизусть. Он ждал этой минуты. Ждал, боялся, надеялся, верил и терял веру. А потому спокойно так сказал:

— За порогами течія Дністра вдвічі менша, ніж до них, пане хороший.[59]

— Скажи, друже Богдане, а нічого тобі побратим Микола не передавав?[60] — спросил собеседник, уставившись на парня, высверливая его взглядом.

— Так, він вказав на схованку, там документи, що треба вам віддати.[61]

— Добре, завтра вранці зустрінемось на базарній площі. Я сам тебе знайду, спитаю за зерно, кинь на підводу пів мішка. Там і документи сховаєш. Зрозумів?[62]

— Так! Зроблю.[63]

Панас опять ощерился доброй такой улыбочкой, от которой дрожь шла по телу, и перешел на очень доверительный тон:

— Наш час настає. Україна стане вільною. Гітлер дав згоду на створення незалежної української держави, тепер ми москалям дамо прикурити! Наші йдуть за німцями і вже створюють адміністрації на місцях. Всі органи місцевої влади будуть нашими. Так, поки не розбили більшовиків, ми будемо під контролем німців. А потім — ні. Тільки ми будемо панувати у своїй сторонці. Моя місія попередити вірних людей, я вже збирався до вас на хутір, та сталося вдало. Через тиждень-другий німці будуть тут. Не уявляєш, яка сила вдарила по москалям та жидам, їм всім капут! А до осені німці дійдуть аж до Уралу, тоді Сталіну та його голопузим підпанкам кінець! Взимку будемо в своїй державі.[64]

— Так, а мені що робити?[65] — спросил огорошенный новостями Богдан.

— До часу заховатися і дочекатися визволення. Тільки німці прийдуть, за ними прийдуть наші, вони тебе на хуторі знайдуть. За цей час придивись до людей, розміркуй, кого рекомендувати до влади, до поліції, бо ми самі будемо підтримувати на нашій землі порядок. Добре? Бачу, що все зрозуміло, що згоден. Так, скаже ще, Богдане, а що кажуть про укріплення, ну, ті що по старій границі?[66] — Богдан пожал плечами.

— Я тут мало що знаю. Кажуть, що вони недобудовані були, та ще познімали там зброю, та я напевно цього не знаю, так, тільки чутки по базару ходять.[67]

— Та це все такеє… добре. Чекай на звістку.[68]

— Так тут така справа: призвати можуть. Що тоді робити? Сховатися мені нема де, тільки но у старого Гната, та це не діло, так я скажу,[69] — Богдан развёл руками, действительно, он понимал, что получит повестку, скорее всего, вместе с братьями. Разве что Иван останется на своем руководящем месте, а их точно заберут в армию.

— Це питання ми вирішимо. Завтра скажу, до кого тобі треба буде звернутись, буде в тебе хвороба, в армію вже не заберуть. Ми побратимів у біді не залишаємо![70]

Панас Вовчук, которого с таким трудом вспомнил Богдан, развернулся и направился к шинку. Парень же сел в телегу и потрусил по дороге на хутор. Дорога — успокаивает. Алкоголь выветрился из его головы, он думал о том, что смог узнать в Могилеве, и услышанное его угнетало. Не таким он видел будущее Украины, не такой представлял себе борьбу за ее свободу. Да, Богдан был по убеждениям националистом, может быть, не таким уж ярым, точнее сказать, он был осторожным, начинающим. В двадцатых проходила компания по украинизации, ее пример давал надежду, что даже в условиях советской власти Украина станет украинской. Но, как всегда, большевики обманули крестьянина. Не дали ни земли вдоволь, ни свободы, ни панствовать в своей сторонке. Он молчал, ждал, сам не знал чего, ушел в крестьянский труд, благо, как работаешь на хуторе, так это любого подполья надежнее. Правда, за языком приходилось следить. Но как это было трудно. Нет-нет, да прорывалось что-то такое, из-за чего получал выволочки от Ивана, который не столько за брата переживал, как за себя. Богдан это прекрасно понимал и давно с этим смирился. Надо сказать, что отец, Архип, ненавидел большевиков и считал их вселенским злом. Правда, об участии отца в восстании против власти краснопузых никто из детей Майстренко не знал, пожалуй, из участников тех событий, только Гнат Горилко остался живым свидетелем, да еще старый Лойко. Иногда они с отцом рыбачили — на Днестре