27

— А тепер що робитимемо? — запитав Джованні, як тільки прокинувся. Йому знадобилося кілька хвилин, перш ніж він збагнув, де перебуває. Насамперед пішов погладити Пандору.

— Як твоя лапка? — запитав у неї. — Можливо, нам слід повторити процедури.

— Так, — промовив Гектор, — я зараз усе зроблю.

На сніданок Іроко приготувала яйця, хліб з маслом і паростки сої.

— Спершу сніданок, — сказала, — а потім — душ. День буде довгим і нелегким, а тому слід набиратися сил.

Сюзанна ще спала, загорнувшись у картату сорочку Ове. Гектор з Іроко з розумінням перезирнулися.

— Сьогодні наша черга відшукати свої другі половинки, — зітхнувши, промовила Іроко, — мій чоловік учора увечері сів на потяг: побачимо, куди він зможе ним доїхати. І оцим подорожам по Європі та по світу, ніби так і треба, теж кінець приходить.

Гектор подумав, скільки йому довелося подорожувати по роботі за своє життя. Не було такого тижня, щоб він не побував принаймні у двох різних куточках Італії та Європи, інколи навіть Африки чи Азії, — скрізь побував. Спершу той досвід його тішив: побачити нові краї, познайомитися з новими людьми, їхніми традиціями, соціальним устроєм, скуштувати нові страви, почути нові мови. Однак з часом робити це йому було все важче, рідко коли вдавалося досягти значних успіхів, і все здавалося щораз безглуздішим. Таке враження, ніби люди тільки те й робили, що встановлювали нові правила, укладали нові закони і чинили всілякі перешкоди, перетворюючи його роботу на пекельні випробування. І разом із тим здавалося неможливим запровадити механізми для спрощування. Інколи йому здавалося, ніби він сів у швидкісний потяг і не має змоги зійти. Йому хотілося поговорити про це з Іроко. Він іще перебував у полоні цих думок, коли почув голос Джованні, що кликав його, і аж підскочив від несподіванки.

— Татку, а який сьогодні день? — голосно запитав хлопчик.

Гектор цілком втратив почуття часу.

— Навіщо тобі це знати? — запитав, повертаючись до дійсності.

— Таточку, сьогодні п’ятниця, чи не так? Отже, завтра субота, і в мене має бути генеральна репетиція перед виставою. Мені треба негайно повернутися до Рима; наша вчителька з балету мене приб’є, якщо я не з’явлюся.

Гектор, не розуміючи, вирячився на нього. Зрештою, збагнув, про що йдеться, глибоко вдихнув і взявся пояснювати:

— Не думаю, що хтось проводитиме репетицію. Якщо чесно, то й вистави не буде. Можна сказати, що в Римі зараз не до вистав через цю зливу, яка ніяк не вщухає, через повінь на Тибрі, — тобто ситуація справді критична...

Оченята Джованні налилися сльозами. Досі все нагадувало йому якусь незвичайну забавку, пригоду, але несподівано він ніби все зрозумів.

— Я хочу поговорити з мамою, — сказав серйозно.

Тим часом прокинулася Сюзанна, підійшла до брата і щось прошепотіла йому на вухо. Джованні уважно її вислухав і, здалося, трохи заспокоївся. Іроко, що уважно спостерігала за цією сценою, наблизилася до малого:

— Виходить, ти у нас — справжній танцюрист? Це ж просто чудово! Мені шкода твоєї вистави, дуже хотілось би її побачити, однак якщо тобі треба трішки потренуватися, розім’яти м’язи, у мене є тут одне місце, яке тобі обов’язково сподобається.

Іроко взяла його за руку і повела на другий поверх. Собача, кульгаючи, пошкандибало слідом; Джованні підхопив його на руки, щоб занести нагору сходами. Нагорі виявилася кімната зі світлою дощатою підлогою, зі скляними стінами, які з одного боку виходили на ліс, а з другого — на скелю Орте і на долину.

— Сьогодні погана погода, нічого не видно через хмари; а от коли сонячно, то краєвид тут просто неймовірний. Ми з чоловіком приходимо сюди, щоб помедитувати, проводимо курси з йоги та тайцзіцюань[16], однак якщо тобі кортить розім’яти трішки ноги...

Джованні дивився на неї широко розплющеними очима.

— Яка гарна ця кімната! — вигукнув. — Таке враження, ніби стоїш серед дерев!

У кутку висів гонг, а ще — численні металеві чаші різного розміру; кімнату наповнював запах ладану і сандала.

— Можеш залишитися тут на деякий час, а я спущуся, щоб поговорити з твоїм татом. Почувайся як удома.

Джованні вже почав робити паси. Іроко спостерігала, як він легко зробив перше коло, ніби вивчаючи розміри приміщення і призвичаюючись до нього. Він рухався з неймовірною грацією, нагадуючи ельфа чи метелика. Подумала про дітей, яких у неї ніколи не буде; та це, мабуть, і на краще. Яке майбутнє чекало б на них? У якому страшному світі довелось би їм жити? Гектор тим часом теж зійшов нагору, зацікавившись.

— Здається, у хлопчини талант, — зауважила Іроко.

— Не знаю, але коли він танцює, то завжди щасливий. Так було з ним із самого малечку. Я розчулююся щоразу, коли дивлюся на нього, і плачу на всіх його виступах.

— Добре, — промовила Іроко, повернувшись думками до нагальних проблем, — спробуємо поїхати на північ. Біда в тому, що у нас небагато бензину, а заправитися у цей час, мабуть, нелегко. Я хочу заїхати до черниць, якщо ви не заперечуєте, вони, можливо, зможуть нам допомогти. Вони — автаркічні[17], у них купа ресурсів, як у Середньовіччі.

Сюзанна, схоже, була не в гуморі, з самого ранку не зронила ні слова.

— Все добре? — запитав її Гектор.

— Мені цей дощ уже геть набрид, — відповіла дівчина. — Коли він нарешті припиниться?! До того ж я хвилююся за Ове, за маму, за дідуся з бабусею, за цілий світ! Мені всю ніч снилося, ніби я намагалася набрати номер на цьому клятому мобільному, а в мене нічого не виходило... це було так страшно!.. і зрештою я викинула його в глибочезний колодязь, все прислухалася, щоб почути, як він упаде на дно, і нічого не чула... чекала, чекала і не чула... то була страшна тиша!..

— Так, золотко, ти маєш рацію, ми всі дуже хвилюємося, — відповів Гектор, усвідомлюючи, що не може сказати їй нічого, щоб заспокоїти, тому що в усьому, що відбувалося, не було нічого втішного.

Іроко поспішила йому на допомогу:

— Зараз спробуємо зателефонувати твоїй мамі й Ове, а потім вирушимо в дорогу, спробуємо принаймні зрозуміти, чи є можливість перетнути річку. Знаєш, Сюзі-сан, коли сталася катастрофа на Фукусімі, я почувалася так, як оце ти зараз. Усе здавалося мені таким безглуздим, і якби не мій чоловік, я б залишилася там, щоб померти. Тільки згодом я зрозуміла: щоб допомогти моєму народові, мені треба поїхати звідти. Не знаю навіть, навіщо я тобі все це розповідаю...

Уперше за весь час