що вони нас сюди так запросто впустили. Можу битися об заклад, що в них тут десь приховано найсучасніший спортзал з усім необхідним крутим спорядженням. Треба буде поговорити про це з Джованні; він живе у своєму власному світі, однак у деяких речах таки розбирається.

Кажуть, що Іроко знайшла свого чоловіка; слава Богу, я радію за неї. Судячи з того, як говорить про неї той тип, він непоганий. Мені б хотілося з ним познайомитись. А там, може, вигорить іще одна неймовірна японська вечеря; обожнюю японську кухню — уже хоча б за те, як вони готують рис та оті водорості, які ми їли раніше. Хтозна, чи дах домівки Ове витримав; хтозна, чи Іроко запросить і його на вечерю; мені б так хотілося ще раз його побачити! Краще мені зосередитися на цих золотавих грушках і вибрати з них насіння. Три дні без мобільного — це справжній світовий рекорд! Навіть не думала, що витримаю! Можливо, ми повернемося ще до Іроко, і я зможу познайомитися зі знаменитим шеф-кухарем, якого звуть так само, як і відомого героя з фільму Міядзакі[21]. Сподіваюся, що молитва пішла на користь таткові й мамі; мені дуже шкода бачити їх такими, аж плакати хочеться. Як по-вашому, чи можна сприймати серйозно книжку, що називається “Революція однієї соломинки”[22]? І досить уже з нас цього клятого дощу!»

36

Вони їли у трапезній, усі четверо, мовчки, тоді як знадвору долинав шум дощу. Пандора зацікавлено спостерігала за ними. Скільки вечорів вони сідали за стіл разом, десятки чи навіть сотні разів, однак того разу все було інакше; вони були напружені, ніби їхні стільці хтось обтикав колючками. Гектор пригадав, як колись батько возив його з собою на вечерю з важливими клієнтами. Тримати спину рівно, лікті притиснуті до боків, не сьорбати, не чмокати; тоді їжа здавалася зробленою з дерева й картону. Чим більше жував, тим важче було ковтати. Він намагався запити водою, але тільки погіршував ситуацію. Якось відразу після такої вечері його знудило просто за столом. Після того батько більше не брав його з собою. Суміш полегшення та сорому: Гектор не виправдав батькових сподівань. Він тоді так поглянув на сина, що Гектор на ціле життя запам’ятав той погляд. Погляд зневаги, як остаточний вирок, без можливості апеляції. Тим поглядом батько його ув’язнив. Гектор провів решту свого життя, намагаючись якось виправитися після того приниження, заслужити батькову повагу. Так він заклав підвалини власного життя.

***

Він поглянув на дружину, яка сиділа поряд з відсутнім поглядом: довге волосся на плечах, худорляве тіло, вузлуваті пальці, малесенькі сережки у формі квітки. Ще одна його поразка. Відкрита рана, що завдавала болю. Як він зможе наблизитися до неї? Що робитиме з руїнами їхнього шлюбу? Від однієї лише думки про це у нього хололо серце, тягар відповідальності за ті руїни був нестерпним. Він покинув її саму, але він і сам теж почувався покинутим. Як можуть допомогти одне одному двоє, що страждають від одного болю? Які звинувачують одне одного в одному й тому самому? Тієї ночі у чернечій келії, разом із дружиною, яка спала на сусідньому ліжку, по-дитячому скрутившись бубликом, Гектор усвідомив масштаби власного відчаю, їхньої спільної поразки. Перед очима пробігали кадри життя, без будь-якого певного порядку чи логіки, затягуючи його у вир тривожної безнадії. Йому здавалося, що він іще ніколи за все своє існування не був на своєму місці, — з самого дитинства, — і разом із тим він усвідомлював, що сам відмовився від того, що життя так щедро йому пропонувало. Зустрів Елену, народив із нею на світ двійко дітей, однак так ніколи й не присвятив себе родині цілком, утримав якусь частку душі для самого себе, і згодом ота частка розрослася, поступово й невпинно з’їдаючи любов, яку він мав подарувати їм. Йому довелося зрадити їх, знайти собі іншу, щоб повернутися до себе, але таким чином він усе втратив. Він ніяк не міг заснути, не в змозі заборонити думкам крутитися в мозку, як у божевільній пральній машині, а тому вирішив таки встати. Діти спали у сусідній келії; він зазирнув туди, аби перевірити, чи все в порядку. Вони міцно спали, солодко посопуючи уві сні, — хтозна, якими світами вони мандрували. Собачка розплющила одне око, ніби заспокоюючи його, адже тепер їхній сон боронила вона. Гектор вийшов надвір і рушив уздовж портика, куди виходили двері келій. Посеред внутрішнього двору побачив водограй; шум дощу, який тут змішувався із шумом водограю, його заспокоїв. Він почав походжати під портиком по перимет­ру двору, аж поки тигр, що роз’їдав його зсередини, не вгамувався. Почув якісь звуки в іншому кінці монастиря. Пробило пів на четверту — годину, коли черниці ходили до церкви на вранішню службу. «Яке химерне життя!» — подумав Гектор і пішов слідом за ними.

***

У церкві було темно, тільки амвон та розп’яття слабко освітлювалися свічками, а черниці у своїх чорних рясах здавалися середньовічними воїнами. Черниці заспівали; той хор голосів, у якому зливалися різні акценти й інтонації, лунав так гарно, так пронизливо, як давній григоріанський спів, що передається із покоління у покоління. Вірити в Бога, мати релігію, слідувати тисячолітній традиції — все це здавалося йому таким безглуздим, однак доводилось жити у світі, де немає Бога, де людина перетворилася на мірило всього навколо і геть збожеволіла, потягнувши за собою у прірву все: звірів, рослин, моря і землі, вічну мерзлоту й ліси, — все. Ні, було в цьому щось хибне, щось трагічно неправильне. Слід почати з нуля, як це роблять черниці: віднайти Бога, в якого вірити, землю, майстерню-лабораторію, а особливо — спільноту. Духовність, розум, тіло і любов. Однак хіба ненависть, ілюзія всемогутності та насильство — хіба все це не прерогативи людства? Йому кортіло поговорити з однією з черниць, дізнатися, у що вони насправді вірують. А що, коли їхня віра правильна і є єдиним способом захисту, прихистком, укриттям? Після молитви черниці розійшлися по келіях згідно з обітницею усамітнення, забравши з собою свою таїну. Церква враз стала порожньою і мовчазною. Гектор підвівся, повернувся до своєї келії. Там знайшов Елену, яка сиділа на ліжку й чекала на нього.

***

Він узяв її руки в свої, довго їх розглядав, вражений блакитними жилами, що випиналися з-під шкіри, легкіс­тю, з якою обручка спадала з її пальця. Елена дуже схудла.

— Ти перетворив моє тіло на пустелю, — сказала вона.

— Пам’ятаєш дамаську троянду? — запитав Гектор.