Любов Білозерська

Хвала сонцю

Причетність

Причетність сповила мене,

Як спрут, всесильна,

Звільнитися від неї я безсильна;.

Тону в потребах і надіях,

І розпачах людських,

І мучать серце світу болі,

Страждаю, падаю не раз

Із піків цих мирських,

Та іншої й не уявляю долі.

На мить лише сховаюся

На грудях тиші

Та знову наслухаю:

Чия біда до мого серця вийшла?!

І кидаюсь їй навперейми, стрімголов,

Не раз зломлю і руки, й ноги,

Бо треба конче,

Лиш мені закрить біді дороги.

Я так лечу,

Я так спішу,

Хоча мене бува й не просять,

Та вічні поклики причетності

Усе єство моє підносять.

Бабуся Олександра

Диптих

І

Накувала зозуленька довгий вік,

А щастя забула.

Взяла війна її сина-соколика,

Вернуть не вернула,

Лічать літа неньці

Важка самотина

Та сивіє, та журиться —

Звістки жде од сина.

Важкі руки вироблені,

Наче в чайки крила,

Склали роки на колінах,

Підняти не сила.

Руки — колискою теплою, затишною,

А над ними мати тужить

Та й білою вишнею: —

Де ж ти, де ж ти, синку?

Де ж твоя дитинка?

На колиску — руки: кап та кап —

(скільки уже літ!)

Перлами блакитними

З очей виплаканий цвіт…

Гіркий цвіт!

ІІ

Як ти, солдатська нене,

Колись зведешся в небо явориною,

Чи біло зацвітеш калиною,

Чи проростеш на цвинтарі травою…

До сина твого, де печалиться

Його імення в бронзі,

Я буду завше йти отак, к тривозі,

Як ми ходили вдвох з тобою…

А як мене не стане в світі,

Чи хто поставить

Йому квіти на граніті?

* * *

Листочки в твоїх слідах

Марніють.

Синій наш птах в небі

Німіє.

Відлітають у вирій,

Крильми кричать сумні

Наші надії.

Нам полишають буденні дні

Болючі, сірі.

Мальва

У чашечці твоїй роса сльозиться,

Сріберно іскриться.

Мальвочко, не плач, кохана.

Ти для мене — подруга жадана.

Я твою красу

На базар не понесу.

Усміхайся до людей хороших.

Не згублю твоєї вроди ні за які гроші!

Ти в мою колиску нахилялася

І на юність русокосу задивлялася.

І мене в моєму літі не забула,

Та й до двору завернула.

Тут справляєш ти своє весілля,

Святечком всі дні мого дозвілля.

Мальвочко, моя вже осінь на порозі»…

Не залиш мене, самотню, у тривозі.

Хваласонцю

Молоде, рум'яне

Схопилося рано

І побігло за мною,

Прихильне Світило,

Прудко бігло — ноженята втомило.

За густим чорнолісом

Зачепилося, мабуть, за дубчик,

Бо іскрився, палав,

На крайнебі всьому

Його вогняний чубчик.

Знов помчало, аж зблідло, від бігу прудкого,

Все тихіше пішло, освітило дорогу.

Раптом знову розбіглось,

Дістало до мого віконця,

Цілувало лице,

О ласкаве і ніжне, могутнє і вічне,

Сонечко, сонце!

Зелена неділя

Пахне клечанням,

Зелен-рутою, м'ятою,

Сині півники горді

Повсідались під хатою.

Вільха радо із стріхи

Сережками хвалиться,

Дуб листатий

З гвіздка на стіні

До калини лицяється.

Я босоніж ступаю по лезах

Трави-лепехи на долівці,

Тихо скрикне стебло,

Бризне щасно сльозою,

Віддавши тепло.

(Ах, коли це було,

Як до серця мені прилягло)

Пахне клечанням знову.

У хаті у мами…

По долівці в дитинство іду,

Обережно ступаю

У казку ногами.

* * *

Пелюстки маку — дівочі губи,

Шепочуть скорбно: «Мій любий!»

І ловлять, як росу.

Коханого слова, його чуття схололі…

Ламають руки сплакакі тополі.

* * *

Гасають по небу громи молоді

Голосисті,

Басисті.

Шляхи прокладають дощам

І рясним,

І краплистим.

Гуляють чубаті дощі

По луках і травах,

Цілують з нальоту

Вербиць кучерявих,

Пустують дощі…

І в краплями ткані плащі

Загортають квіти і трави,

Коханці лукаві.

* * *

Отак живу із самотиною заручена

У світі замученім.

Поміж ненавистю й любов'ю

Душа стікає кров'ю.

Пливу до осені

Поміж ганьбою

І журбою.

Та розбиваюся об лютих…

Кайданами солодкими прикута

До немічних і одиноких,

У їхніх думах і піснях

Лиш маю спокій,

Молюсь на них,

Що в світі многогруднім,

У вирі велелюднім.

Засипать сміттям не дали криницю,

З якої молоде пагіння освятиться.

Моя пісне

У муках зроджене дитя —

Це моя пісня,

Від неї в грудях хвильно так і тісно.

Чи ж зрадить можна спів

Отой, що так бринить в мені,

І серце аж горить у його племені?

Від синьооких пращурів моїх

До мене пісня струменить,

Душа ж тоді брунькує, не мовчить.

І пагонів тих молодих так рясноцвітно…

Живи ж на радість людям, на добро,

Моя любове-пісне!

Материнське

Гріє сонцем усіх

Цілий вік

Ненька невтомно,

Дбає про нас невгамовно.

Сяє блакитною радістю світ —

Мати іде до воріт!

І щодень, щогодини

Самозречно палить себе на кострищі

В ім'я щастя дитини.

Все бігом та бігом —

з-під хустини пасмо сяє білим крилом.

Як земля буде вічно крутитися

І світ буде допоки,

Не присяде і мати —

Зарум'янились молодо щоки.

Очі хлюпають радістю синьо до дочки і до сина

У росі, у щасливій сльозі…

* * *

Життя прожить —

Не поле перейти,

А все пізнати:

Радощі і муки,

Тягар узяти в серце і на руки.

І винести, не впасти, не здрібніти,

Горіть — палать, але не тліти.

Життя прожить — не тільки втіхи знать.

Але ж і болі.

І падати, і зводитись, й перемагать

Не стать сліпцем своєї долі.

Життя пройти — це для народу,

Для України жити.

І їй служить, її любить

І нею дорожити.

* * *

Як нам удвох розминутись при стрічі?

Я боюсь тобі глянуть у вічі.

Бо тоді прочитаєш в очах моїх болі

І надії на щастя з тобою,

Геть омарнілі і кволі.

Я не смію кружляти тебе

В почуттів своїх вирі

Хай у серці у мене цвітуть

Квіти ніжні і щирі.

І не хочу приймати

Від тебе жалів, співчуття,

А прошу: ти не стій.

На стежині мойого життя.

Як побачу тебе,

Заховаюсь у лоно усмішки

А мені (ой, невесело) й трішки.

Добрий день — і прощай!

Безтурботно всміхнуся,

Пустотливо крутнуся…

І сховаю сльозинку,

Що випаде з вій —

Ти не стій

На стежині моїй!

Купало

Нас Купало поставив обох на мосту,

Чула мову твою я просту

І горнулася серцем до тебе.

Жайвір пісню снував

Тільки нам, тільки нам

Із глибокого чистого неба.