class="p1">Жаль, що ва ними

Не можеш полинути й ти.

Монолог про безсмертя

9 серпня 1987 року померла однокласниця

Ніна Касаткіна-Шинкаренко, доярка.

Спаду на лист росинкою,

Піднімуся стеблинкою,

Чи вишнею стрункою.

Хисткою молодою.

Дощем впаду краплистим

Чи квітом проросту барвистим,

А жити вічно буду

На цій землі і серед вас,

Мої ви любі люди. Я вічна, як життя,

Його нічим не стерти…

У пам'яті, у дітях, внуках,

У моїх і правах

Пребуду я безсмертна.

Зозулі

Це ти, зозуле, накувала,

Це ти, о птахо, нагадала

Народжене в стражданнях

Нести мені кохання…

Як хрест важкий,

Як гріх тяжкий

Й солодку таїну,

Що манить в невідому далину…

І хоч пекельно важко,

Спасибі, сива пташко,

Бо ти відкрила глибину,

В ній добровільно

Я тону!

* * *

Пада, пада сніг пречистий,

І веселий ще й іскристий.

Лине, лине білий сніг,

М'яко горнеться до ніг.

Сніг м'якенький, сніг лапатий,

Сніг ласкавий і пухнастий…

Порядкує добре сніг —

Вже не видно і доріг.

Він дбайливий, працьовитий,

Веселіше, зимо, грай

На багатий урожай!

* * *

Заплету іскристі роси

В молоді надії й коси,

Заквітчають квітом,

Ніжним і барвистим,

Заручусь союзам

З птахом голосистим,

Огорнусь туманом сивим,

В таємничу стрічу з милим,

Стану літом теплим для коханого.

Радістю для нього,

І єдиного,

Й жаданого.

* * *

Ні, не впаду: всесильна я,

Бо сили додає вемля моя.

Травинка й деревце — моя опора,

А пісня солов'я підносить вгору.

Якщо ж ти, доленько, мене розлюбиш,

То не дадуть упасти люди.

Що я залишаю?

У світі пречистім

Берізка співатиме

Листом барвистим.

І сад мій буятиме

Зіллям-травою,

Озветься левада,

Красою та ще й молодою.

Дзвенітиме Шполка

Поміж берегів,

Перлиста роса

Заіскриться в серпанку лугів.

А в казку, що я валишам,

Госнодарка-юнка заходить —

У ній душа моя грає.

Тополя

Шептала молода тополя:

«Не жди, о ясене, мене ніколи,

Не жди, не сподівайся,

Без мене листом розвивайся…

Не гомоніти нам з тобою:

Учора цілувався ти з вербою.

Не посилатиму тобі привіти…»

Убитий горем ясен шепотів;

«У тому винен вітер.

Заплутував вербовії стрічки

В мої гілки.

Не цілувався я з вербою —

Усі думки мої, тополенько,

3 тобою.

* * *

Чим щаслива, чим багата, —

Все я хочу людям дати:

Силу, що доля зростила,

Й молоду снагу,

Щоб не бути в боргу.