к отступлению на Житомир. Войска Егорова на вокзале были в нескольких сотнях метров к югу от Бибиковского бульвара, а красные казаки Примакова – примерно на таком же расстоянии к северу от Брест-Литовского шоссе. Но егоровцы устали, а примаковцы (если верить их командиру), вместо того, чтобы идти в центр, занялись порчей самолетов, и «дорога жизни» для украинцев осталась свободной{1286}.

Выслушав доклад Голубовича о том, как большевики вот-вот будут побеждены, его же критику городских властей: «Мушу ще сказати, що поводження міста за ці дні ганебне. Місто нічого не робить, щоб ратувати свою таки справу. За цих десять день не заведено ні одноі столовоі, щоб хоч трохи допомогти голодуючій людности. Міська дума спромоглась випустити за весь час одну тільки відозву…», и обсудив текущие экономические проблемы, Центральная Рада принялась рассматривать законопроекты: 1) о восьмичасовом рабочем дне, 2) о государственно-рабочем контроле над предприятиями и 3) временные правила общественных работ. Но утвердить успели только первый. Еще до голосования Голубович озвучил свежую информацию из штаба: здание Центральной Рады под обстрелом с двух сторон – с Печерска и товарной станции. Действительно, снаряды рвались вокруг здания Педагогического музея. Продолжать заседание стало опасно. Проголосовали за восьмичасовый рабочий день – и объявили девятую сессию Центральной Рады законченной. Депутаты расходились по домам под обстрелом; снаряды попадали уже и в само здание музея. Было около 4½ часов дня{1287}. Примерно то самое время, когда Полупанов «добивал» дом Грушевского…

Штат военного министерства, во главе с Жуковским, эвакуировался под вечер 25 января (7 февраля). Деньги – около 7 миллионов рублей – погрузили на три автомобиля, выделив охрану на каждый; еще на два автомобиля погрузили разные припасы. Жуковский боялся, что большевистская агентура проникла и в украинские министерства. Поэтому все приказы он отдавал лично. Громким голосом он распорядился: автомобилям ехать медленно! – а шепотом, только шоферам, уточнил: ехать настолько быстро, насколько удастся разогнать машины. Сам же министр, с отрядом из 7 человек при одном пулемете, решил идти пешком. Большевиков все-таки, видимо, кто-то предупредил. Автомобили успели уехать, а Жуковский со своим отрядом на Фундуклеевской попал под сильный обстрел. Один из его спутников попытался перебежать через улицу и был убит на месте осколком. Пришлось укрываться в здании управления Юго‑Западных железных дорог и, пройдя через него, дворами пробираться на Лукьяновку. Отсюда Жуковский увидел страшную картину:

В деяких місцях горіли будинки. Один будинок особливо врізався мені в пам’ять. Він якось осторонь одиноким стояв і горів, як свічка. Потім я довідався, що то клад Українсько[го] національного богацтва горів. То горів будинок шановного нашого батька Грушевського.

На Лукьяновке Жуковский зашел в транспортный отдел и, назвавшись, приказал приготовить две подводы, чтобы ехать дальше, на Святошино. Подводы приготовили, выехали – но далеко уехать не смогли. Впереди послышалась стрельба. Встретившиеся пленные австрийцы сказали, что там уже орудуют большевики. Подводы пришлось отдать и идти дальше – «долинами, горами, городами, лісами»… Бояться приходилось не только обстрелов, но и заводов, которые были на пути: рабочие этих заводов были почти поголовно настроены большевистски. «[Я]к ті злодії, – вспоминал Жуковский, – пробирались повз заборів та садків». Наконец удалось выбраться на шоссе к своим…

На одному місці спинила нас варта[,] від якої ми узнали, що збираються всі на вокзалі [очевидно, на станции Святошино. – С. М.]. Направився я на вокзал. Боже мій[,] що тут робилось. Ніхто нічого не знав, ніхто не був орієнтированний в обстановці. Всякі чутки невероятного змісту росповсюджувались, чим тілько збільшувалась непевність та розчарованість. На силу мені вдалось узнати[,] де міститься штаб січових стрільців. Ми направились туди. Безладдя було й тут. Знаменитий і хоробрий лицарь[,] наш відомий Полковник Капкан з рештою кінноти із сво[є]ї дівізії вже був тут. Вино лилось рікою, бахвальству та молодечесті не було кінця{1288}.

Ощущения Жуковского разделяли его коллеги. О недружелюбном отношении рабочих к покидавшим Киев украинцам вспоминал Павел Христюк:

Коли я виходив з Київа (вечером, в день вступу московського війська) через Шулявку, то мав нагоду бачити, як радів тоді приходові большевиків весь “шулявський світ“. Робітники та візники, озброєні, запружували вулиці, метушились, кричали, розставляли варти, ловили “Українців“. Коштувало мені великого труда пройти через це “народнє море“.

Минувши Шулявку, я наткнувся (разом з тов[аришем] Азаркевичом, з яким вийшов з Київа) біля Караваєвських дач на панцирний московсько-большевицький потяг, що несміливо ще наближався до Київа. Зобачивши нас здалік, салдати почали кричати, щоб ми підійшли до потяга. Мусіли підійти. Бачимо – непоганий панцирний потяг. На ньому написано: “Революціонный поєзд NI [видимо, № 1. – С. М.] товарища Ленина. Вся власть советам“. Кругом потяга – змучені, миршавенькі салдатики: виключно Великороси. Чогось метушаться, спинивши потяг, зорять навкруги. Документи (розуміється підроблені), що ми пред’явили, не цілком задовольнили ватажків потягу, але після де-яких суперечок з нашого боку, замісць першого рішення, яке звучало: “Садитесь в поезд, поедем вместе в Кіев“, – послідувало друге: – “Ну, чорт вас бери, идите. Если нужно будет, потом розстрєляем“.

І тут – в потязі, і там – на Шулявці – раділи і бились проти нас активно, охоче, виключно Великороси та почасти Жиди.

Майже цілу ніч (падав мокрий сніг) довелось ити нам лісом по-над шоссе (по якому їздили большевицькі частини і ріжні невідомі люде). Заснувши на кілька годин в придорожній жидівській коршмі, другого дня ми зустріли автомобіль, що їхав вже в напрямку від Житомира. В автомобілі сиділи Голубович, Порш, Ткаченко. Всі з рушницями. Їхали встановляти військовий звязок по шоссе{1289}.

О хаосе в районе Святошина вспоминал Всеволод Петров:

Щоби докладніше орієнтуватися, їду не «старим шляхом», а по шосе [т. е. не по Дегтяревской улице, а по Брест-Литовскому шоссе. – С. М.]. Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків, збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу Довбур-Мусницького. Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які залишаються зовсім невтральними.

По шосе в безладі їдуть групи людей, возів і верхових. Зараз же за містом, переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у кулаці. Це наслідки сварки після гри…

Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка, недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто, в якому сиділи пп. Порш та Ковенко. Останній передавав накази підходячим групам